“Досі не можу сприйняти, що більше не повернусь". Переселенка зі Слов’янська про переїзд та життя у Польщі

Захмарене небо над Донеччиною стало свідком боротьби та страждань, які змусили її покинути рідну землю. Спогади про покинуті домівки та втрачені коріння лишались сильними в її серці, коли вона, разом зі своїм сином, виїхала за кордон, шукаючи нову надію і можливість забудувати життя знову з нуля.

Вона – переселенка з Донеччини, жінка, яка доторкнулась до жорстокості війни. Така ж, як і мільйони інших переселенців, які були змушені шукати безпеки.

З кожним кроком, яким вона залишала свій рідний край позаду, вона боролася зі слідами жалю та надіями на щось нове – краще, мирне, де вона та її син зможуть знову знайти спокій і стабільність.

Світ змінився, і тепер перед нею відкривалися нові горизонти, повні можливостей і викликів. Вона знала, що на цьому шляху чекатимуть труднощі і перешкоди, але вона була готова відчайдушно боротися, нести віру в серці й будувати нове життя, змінюючи сторінку в своїй долі.

Спогади про мирні краєвиди та затишні вулички рідного міста пронизують її думки, але вона не зупиняється. Вона дивиться вперед, з силою материнської любові, яка надихає її на кожному кроці. 

Оксана Ізмайлова народилася і проживала весь час у Слов’янську, що на Донеччині. Там у неї була улюблена робота, свій приватний будинок. Абсолютно все вдома влаштовувало жінку. 

Там народилася її дитина. Вона ростила сина, насолоджувалася улюбленою справою.

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, жінка вирішила одразу виїжджати з міста. Багато людей тоді, пам’ятаючи досвід Слов’янська у 2014 році, вирішили не затримуватись і не відкладати свою поїздку. Так і Оксана розпочала свій шлях.

Друзі забрали її з собою. Спочатку вона хотіла зупинитись у Вінниці, але російські ракети прилітали і туди. Тоді жінка вирішила повністю захистити свого сина і виїхати за кордон. 

Серед усіх країн вони обрали Польщу. Сім’я не збиралася виїжджати з території України, але обставини склалися зовсім інакше, як і у багатьох українських переселенців у ті дні.

Переїзд видався дуже важким не тільки фізично, але й морально. Вони довгий час були в дорозі. На перші дні війни припадали скажені затори на дорогах та кордонах.

“Ми взагалі не думали, що колись поїдемо жити кудись не в Україні”.

В місто Бидгощ Оксана з сином приїхали пізно ввечері. Спочатку жінці здалося, що місто складається лише з заводів та фабрик. Виявилось, що це була околиця міста. Тільки наступного дня Оксані вдалося побачити польське містечко таким, яким воно є.

Саме Бидгощ виявився доволі великим. Центр - окрема краса. Там багато старовинних будинків, костьолів. Загалом місто доволі чисте і приємне для життя. 

На початку, як Оксана з сином тільки приїхали в Польщу, вони жили у сім’ї поляків, які прийняли їх як біженців. Тоді це була дуже розповсюджена практика. Переселенцям швидко знаходили сім’ї, які погоджувалися допомогти, надавали виплати, гуманітарну допомогу.

Одразу жінка знайшла церкву, яку б вони відвідували з сином і почала шукати роботу. До великої війни вона працювала оператором, тому і зайняття шукала подібне. Їй пощастило влаштуватись працювати на місцевий телеканал. Там вона працювала з темою біженців з України - темою, яка так близька для неї.

Коли Оксана знайшла роботу, то вони з сином переїхали поближче до її робочого місця. Для цього вони орендували окрему квартиру майже в центрі міста.. Школа Оксаниного сина - зовсім поряд. І здається, наче життя налагоджується.

Попри це син Оксани доволі важко переносить життя не вдома. Він скучає за своєю українською школою, гуртками, вчителями.

Оксана взагалі не думала, що може не повернутись додому. Вона і зараз не дуже сприймає цю думку. Певний час жінці довелося пожити та попрацювати в Одесі. Це місто запало їй до серця, тому Оксана допускає, що якщо колись і повернеться в рідну країну, то це буде саме Одеса. Звичайно, питання стоїть и у коштах.

“Досі не можу сприйняти, що більше не повернусь. Не можу цього зібрати до купи. Але мені здається, що саме у Слов’янськ я більше не повернусь. Є можливість, помисли, що повернусь в Україну, Одесу, наприклад. Якщо зможу заробити і купити там квартиру - то повернусь в Одесу. До самого Слов’янська мені просто немає сенсу більше повертатись. Мене там нічого не тримає. Мій дім, стіни - для мене вони нічого не коштують. У місті мені немає більше до чого повертатись - ні роботи, ні якогось подальшого мислення, що я можу там робити, у мене немає”.

Про те, що, можливо, Оксана більше не повернеться у Слов’янськ,  вперше вона замислилась десь через півроку після того, як вони оселились у Польщі. 

Поступово вона починала розуміти, що повністю облаштувала побут в іншій країні. Вони з сином знайшли комфортну квартиру, сама Оксана має роботу, дитина ходить до школи, все стабілізувалося. Вони призвичаїлася до цього життя. Все стало дуже близьким і звиклим. 

“Звиклий той трамвай до роботи, звиклий той ринок, звикло те, що в неділю ти сидиш вдома, бо всі магазини закриті. Ти звикаєш до цього. Звикла до цього побуту. Десь через пів року, 8 місяців я вже почала замислюватись над тим, що, можливо, додому я не повернусь. Життя йде своїм шляхом. Я не знайшла тут собі чоловіка. Я і не шукала. Все так само і в Україні. У мене все зациклено над тим, щоб забезпечити дитину, забезпечити його майбутнє. Думаю про те, щоб у нього було навчання, щоб він міг реалізувати себе в цьому житті”.

Жінка намагається шукати хороше у кожному дні.

На диво, у місті Оксана зустріла хороших українських перукарів. Її поважають на роботі. А ще здійснилася її маленька мрія - вона купила посудомийну машину. Тепер вона більше не миє тарілки руками. Правда на великі каструлі місця там не вистачає.

Вона звикла до свого нового життя в Польщі, пристосувалася до нової мови та незнайомої культури. Її старання були винагороджені: вона знайшла роботу, здобула нових друзів. Її життя в новій країні стало комфортним і безпечним.

Але під цим спокійним зовнішнім світом продовжувала тліти мрія. Мрія про перемогу і рідну країну. Оксана допомагає військовим, які зараз захищають Україну, підтримує друзів.

Так, вона адаптувалася, але не відмовлялася від своїх мрій. Вона знала, що перемога над труднощами і перемога над злом - можливі.

І хоча життя в Польщі стало її новим домом, її серце продовжує битися в ритмі України.