Збудований волинянами храм у Волновасі спалили вороги

Перші великі втрати у війні українці понесли 22 травня 2014 року. Тоді біля Волновахи розстріляли бійців 51-ї бригади. Загинуло 18 чоловік! Більшість – волиняни, були хлопці і з Рівненщини. Саме тоді всі зрозуміли, що на сході країни триває ніяка не антитерористична операція, а справжнісінька війна. Неможливо передати той біль, з яким зустрічали перші труни волиняни. Особливо було нестерпно від думки, що наші хлопці могли б жити, якби волновасці дозволили їм розгорнутися у місті, а не у чистому полі поряд. Потім ще було багато втрат і похоронів. Але бійню під Волновахою не забули. У пам’ять про загиблих волиняни спорудили храм.

У перший день священник записався в тероборону

Гроші на будівництво церкви збирала вся Волинь. Її назвали на честь Святого Миколи Чудотворця – покровителя Луцька. Перше урочисте богослужіння відбулося 22 травня 2018 року. Храм незвичний для цієї місцевості – побудований із дерева смереки, яку привезли сюди із Західної України. Це була єдина церква в усій окрузі, де правили українською мовою. Настоятелем став монах родом із Луцька отець Макарій, у миру Олег Дядюсь. Він розповів, що місцеві відразу з недовірою ставилися, думали, що сектанти приїхали. Проте з часом звикли, людей щоразу ставало більше. Відкрили при церкві недільну школу, літній табір з вивчення англійської мови, став працювати центр для молоді.

– Храм набирав популярності. Люди стали приходити дітей хрестити, вінчатися. Потім їх і на службі бачив час від часу, – згадує священник.

День, коли почалося вторгнення російських військ, забути неможливо.

Волноваха одна із перших зустріла ворога. Місто почали обстрілювати о 4.30 ранку. Як каже отець Макарій, у перші години били по місцях дислокування військових. Та так сильно, що земля тряслася під ногами.

– Все відбувалося дуже швидко. Намагався заспокоїти людей, що ми протримаємося – і все буде добре. Серед дня поїхав у центр міста подивитися, що відбувається. Адже місцевої інформації взагалі ніякої не було – влада просто кинула всіх. У перший же день втекли ті, хто повинен був захищати жителів Волновахи – працівники поліції, СБУ, прокуратури, – розповів про ті часи отець Макарій. – Увечері я пішов записуватися у місцеву тероборону. Запитав, чи є посада капелана. Кажуть, що немає, записали стрільцем. Подзвонив до владики, пояснив ситуацію, що не можу залишити Волноваху, де живуть мої парафіяни. Він сказав, щоб робив, як велить серце, а після війни розберемося. Так я став бійцем тероборони. Ми патрулювали вночі вулиці міста, стежили, щоб був порядок. До нас почали підтягуватися люди, назбиралося чоловік сто.

Волновасі допомогу надавав Луцьк

Уже на початку березня ворог став бомбити Волноваху з літаків. Місцеві тероборонівці вивозили з охопленого вогнем міста людей.

– Нам зараз «закидають», мовляв, тероборона не захищала місто. А як ми могли захищати, коли я, священник, показував людям, як автомат тримати і як його заряджати?! У тероборону тоді записувалися багато тих, хто зброї взагалі в руках не тримав. І тоді у нас не було часу на навчання. Мали рятувати людей. Місцеві сепаратисти розпускали чутки, що українці розстрілюють авто, нікого не випускають з міста. Народ боявся. У нашому супроводі виїжджали ті, хто мав власні автівки. Тих, хто не мав, вивозили своїми. Я намагався в першу чергу допомогти своїм парафіянам, родинам бійців тероборони. Не все виходило. Дуже багато проблем було з пальним, транспортом. Влада здебільшого самоусунулась. Були, звісно, й винятки. Депутат від партії регіонів Сергій Демченко особисто своїм транспортом вивозив людей. Бізнесмени допомагали. Луцьк відгукнувся, справжнє місто-побратим. Нам пригнали три буси, переказували гроші на пальне, шини. Це робили прості люди і підприємці. Ті, хто свого часу допомагав будувати храм.

Отець Макарій розповів, що за лічені дні їм вдалося вивезти з-під обстрілів у Волновасі до чотирьох тисяч людей. Сам він вважає, що це дуже мало. З церкви ж він встиг забрати тільки документи. А зараз її вже немає. «Біль в грудях розриває серце, воно наповнюється злістю, жагою нищити ворога голими руками. Прошу у Бога тверезого розуму та твердої руки. Ці москалі ранили моє серце, прощу тоді, коли їх буду відспівувати за упокій», – емоційно написав, коли дізнався про знищення храму, отець Макарій.

– Церква трималася до останнього, – розповів він. – Розстрілювали її вже впритул разом з будинками людей. Тоді дуже сильно куполи пошкодили. А через якийсь час повністю спалили. Люди говорили, що перед тим занесли у неї наших вбитих і поранених бійців. Кажуть, росіянам допомагали місцеві сепаратисти. Дуже не хочеться у це вірити. Але чомусь до сьогоднішнього дня вони туди не заходять. Все навколо забудовують, а туди – ні ногою. Боляче дуже. З іншого боку, так, як вони у святих місцях творять кощунства, це честь, що храм спалений.

Мріє воювати не автоматом, а словом Божим

З 24 лютого отець Макарій тільки два місяці не був «на нулі» – лікувався після поранення. Тепер він має позивний Монах, йому присвоїли звання молодшого лейтенанта, командує підрозділом, у якому хлопці із Волноваської тероборони. Зараз це добре навчені бійці, яких іноді «плутають» зі спецпідрозділом. До цього вони пройшли через біль, піт, втрати.

– У мене хлопці звичайні. Один – тракторист, другий – кухар, третій – шахтар. Воювати вчилися по ходу, – скромно каже Монах.

Про його ж підрозділ на фронті легенди ходять.

Сьогодні найбільша мрія Олега Дядюся – змінити автомат на слово Боже. Він хоче, якщо дозволять, продовжити службу капеланом до Перемоги. А після війни повернутися у Волноваху і відбудувати храм. «Я не можу кинути це місто, у ньому моє серце», – каже боєць Монах.

Наталка СЛЮСАР